Розділові знаки при відокремлених членах речення.

   Розділові знаки при відокремлених членах речення.

Відокремленими називаються члени речення, що за змістом виділяються при усному мовленні інтонацією, а на письмі — розділовими знаками

Відокремлені означення. Кома вживається для виділення відокремлених означень, виражених:

1. Дієприкметниками та прикметниками, що мають при собі пояснювальні слова й стоять після означуваного іменника. 2. Дієприкметниками та прикметниками, що не мають пояснювальних слів і стоять після означуваного іменника, особливо в тих випадках, коли перед іменником є вже означення. 3. Дієприкметниками та прикметниками (як із пояснювальними словами, так ібез них), поставленими перед іменником, якщо вони, виступаючи в ролі означення до іменника, мають ще обставинний відтінок (будучи, бувши...) або відділені від іменника іншими членами речення. 4. Дієприкметниками й прикметниками (як із пояснювальними словами, так і без них), що стосуються особових займенників5. Іменниками в непрямих відмінках (з прийменниками або без них), щоб надати їм більшої ваги порівняно з іншими членами речення.

Тире виділяються: 1.За бажанням автора для інтонаційно-смислового виділення кіль­ка відокремлених означень 2. Неузгоджені означення, виражені інфінітивом, якщо перед ними можна поставити слова а саме 3. Після інфінітивних відокремлених означень замість тире може бути кома, якщо далі (після неузгодженого означення — інфінітива) за правилами мусить бути кома

Відокремлені прикладки. Відокремлюються прикладки в таких випадках:

1. Якщо вживаються після означуваного слова (найчастіше поширені прикладки.2. Коли поширена прикладка вживається перед означуваним іменником і має додатковий обставинний відтінок причини. 3.Якщо прикладка, виражена загальним іменником, стосується власної назви й уживається після неї.4.Коли прикладка приєднується за допомогою слів родом, на ім'я, на ймення, на прізвище, так званий тощо. 5. Прикладки із сполучником як, коли вони мають значення причини.

Тире ставиться: 1. Якщо поширена, рідше непоширена прикладка вживається в аб­солютному кінці речення чи його структурної частини, щоб від­різнити її від однорідних членів речення або щоб підкреслити її пояснювальне значення (останнє можливе й у середині речення). 2. Якщо прикладка виділяється тире в середині речення, а після неї за умовами контексту повинна вживатися кома, то ставиться лише перше тире перед відокремленою прикладкою. 3. Якщо поширена прикладка вживається перед означуваним словом і має обставинний відтінок

Відокремлені обставини

1. Відокремлюються, як правило, обставини, виражені дієприслівниковими зворотами.

2. Виділяються комами обставини, виражені одиничними дієприс-лівниками. 3. Дієприслівники та дієприслівникові звороти, що вживаються піс- ля сполучників сурядності та підрядності, у вимові від них паузою не відділяються, проте на письмі відокремлюються від сполучника комою, коли цей сполучник стосується інших членів чи з'єднує складові частини речення.

Не ставиться кома перед неповторюваними сполучниками і, та (=і), або, чи, які з'єднують дві однорідні відокремлені обставини, виражені дієприслівниками чи дієприслівниковими зворотами.

Не ставиться кома, якщо обставина, виражена дієприслівниковим зворотом чи одиничним дієприслівником, є однорідним членом з іншим, невідокремленим членом речення й сполучається з ним єднальним сполучником

Не відокремлюється обставина, виражена дієприслівниковим зво­ротом, якщо вона починається підсилювальною часткою і (й)..

Не відокремлюється дієприслівниковий зворот, утворений дієприслівником та сполучним словом який у складі підрядної означальної частини складнопідрядного речення.

Як правило, відокремлюються обставини допусту, що вживаються з прийменником незважаючи на.

За бажанням автора відокремлюються чи не відокремлюються обставини, виражені іменниками з прийменниками чи прийменниковим сполученням слів: залежно від, відповідно до, згідно з, подібно до, у зв'язку з, завдяки, внаслідок, на випадок, за бра­ком, за відсутністю, на відміну від та ін

Відокремлені додатки Обов'язово виділяються комами додатки із прийменниками крім (окрім), опріч, що мають значення виключення. Відокремлюються також найчастіше додатки зі словами за винятком, включаючи, наприклад, навіть, особливо, зокрема тощо, які означають виключення, включення чи заміщення. Додаток, виражений інфінітивом із прийменником замість, відокремлюється. Відокремлюються додатки, які вводяться за допомогою прийменника щодо разом із часткою то.

x

Розділові знаки при однорідних членах речення.

Розділові знаки при однорідних членах речення.

Однорідними можуть бути всі члени речення, якщо вони пояснюють той самий член речення і виконують однакові синтаксичні функції.

Кома ставиться між однорідними членами за відсутності сполучників:

При поєднанні однорідних членів сполучниками кома ставиться: 1) при протиставних сполучниках; 2) при єднальних та розділових, якщо вони повторюються

Кома не ставиться: 1) між однорідними членами, коли єднальні і розділові сполучники вжиті один раз; 2) у стійких висловах, фразеологізмах (навіть при повторенні сполучників): ні те ні се, ні риба ні м'ясо.

Тире ставиться: 1) при протиставленні; 2) коли наступний однорідний член (присудок) виражає причину, наслідок, швидку зміну подій, уточнення попередньої дії.

Основні правила вживання розділових знаків.

  Основні правила вживання розділових знаків.

КОМА

– між однорідними членами речення, з’єднаними лише інтонацією, єднальними і розділовими (і...і, ні...ні, чи...чи, або...або), протиставними сполучниками (а, але, проте, зате, хоч), перед приєднувальними сполучниками а також, ще й, та й, парними не тільки... а й, як... так і, не лише... а й, не так... як, хоч... але, після слів а саме, як-от – при повторенні слова для означення великої кількості предметів, тривалості дії, для підкреслення згоди або заперечення тощо. –  для виділення звертань і зв’язаних із ними слів. –  після вигуків:. – після стверджувальних слів так, еге, гаразд, авжеж, заперечення ні, запитання що?. –  для виділення вставних і вставлених конструкцій. –  для виділення порівняльних зворотів, які вводяться словами як, мов, наче, немов, ніби, ніж.. –  для виділення відокремлених членів речення; –  для виділення уточнюючих обставин; –  у ССР, СПР, СБР (з однотипним зв’язком).

КРАПКА З КОМОЮ

–  між поширеними однорідними членами речення, особливо якщо в середині хоч би одного з них є коми; –  між реченнями, що входять до СБР, коли вони поширені або в середині них уже є розділові знаки; –  між реченнями – частинами ССР, зв’язаними сполучниками а, але, проте, однак, все ж таки.

ДВОКРАПА – якщо перед однорідними членами стоїть узагальнююче слово, що вказує на перелік;

– між двома реченнями, що входять до складу СБР, якщо друге речення розкриває зміст першого або вказує на причину того, про що йдеться в першому реченні:

ТИРЕ – між підметом і присудком, а) коли останній виражений іменником або кількісним числівником у Н.в, а дієслова-зв’язки немає; б) коли один із членів (або обидва) є інфінітивами;

в) якщо перед присудком є частки це, оце, то, ось, значить; – перед єднальним сполучником між двома присудками, якщо другий з них виражає щось несподіване або різко протилежне; – перед узагальнюючим реченням після однорідних членів речення; – на місці пропущеного члена речення, переважно присудка); – для виділення прикладки в кінці речення, якщо перед нею можна, не змінюючи змісту, вставити а саме: У своїм невеличкім гурточку він завів новину – гуртову роботу;

–  між частинами заперечного порівняння; – між реченнями, що входять до СБР чи ССР, якщо в другому з них подано висновок або наслідок дії першого; – між частинами СБР, в якому перша частина виражає причину або умову, а друга – наслідок; – між двома або кількома власними іменами, сукупністю яких називається вчення, теорія, науковий закон: Фізичний закон Бойля – Маріота; – між двома словами на означення просторових, часових або кількісних меж; – для виділення вставлених словосполучень і речень; – для спеціально підкреслюваної паузи; – разом із комою у періоді; –  перед початком прямої мови, якщо вона починається з абзацу.

ДУЖКИ –  підзаголовки, пояснення іншомовних та маловідомих слів –  вставлені конструкції;

–  ремарки у драматичних творах.

ЛАПКИ –  цитати; –  власні назви організацій, книг тощо.

Речення. Його різновиди.

 Речення. Його різновиди

Речення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів, яка

становить окрему, відносно незалежну думку;

1.      За метою висловлювання: розповідне, питальне, спонукальне

2.      За емоційним забарвленням: окличне, неокличне

3.      За відношенням до реальної дійсності: стверджувальне і заперечне

4.      За структурою: просте, складне

5.      За нормативністю синтаксичної структури членоване, нечленоване

6.      За характером головних членів речення: двоскладне, односкладне (означено-особове, узагальнено-особове, неозначено-особове, безособове, інфінітивне, називне)

7.      За наявністю/відсутністю другорядних членів речення: поши-рене, непоширене

8.      За наявністю/відсутністю необхідних членів речення: повне, неповне

9.      За наявністю/відсутністю ускладнення

Українська пунктуація.

   Українська пунктуація.

Пунктуація— система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Принципи української пунктуації

Українська пунктуація ґрунтується на трьох принципах: 1. Синтаксичний (структурний). Згідно з ним розділові знаки ставляться на межі частин складного речення, в реченнях з однорідними членами, відокремленими другорядними членами, вставленими і вставними конструкціями, звертаннями тощо.  2. Смисловий принцип. На цьому принципі, як і на синтаксичному, ґрунтуються розділові знаки у складному і в простому реченні, ускладненому відокремленими другорядними членами, передусім означеннями і прикладками, які порівняно з невідокремленими мають більше змістове навантаження: Відокремлена прикладка має додаткове обставинне значення. Смислову функцію виконують і крапки. Особливо важлива роль цього принципу у складних безсполучникових реченнях 3. Інтонаційний принцип. Тісно пов’язаний із смисловим, тому розділові знаки можуть бути різними. За інтонаційним принципом ставляться розділові знаки в кінці речення – ? ! ., часто і в середині .

Система розділових знаків та їхні основні функції

В українській мові розділові знаки становлять усталену систему. У ній розрізняють одиничні (. : ... , ; – ? !) і парні розділові знаки (дві коми, два тире, дужки, лапки).

Розділові знаки або відділяють частину тексту одну від одної, або виділяють певні відрізки в середині частини. Залежно від цього розділові знаки поділяють на роздільні та видільні.

РОЗДІЛЬНІ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ – . ? ! , ; – : ...

Крапка ділить текст на речення, вказує на кінець речення. Знак питання означає питальний характер речення, відмежовує речення. Знак оклику вказує на емоційний характер речення, відмежовує речення. Крапка з комою розділяє частини складних багатокомпонентних чи простих ускладнених речень. Кома розділяє однорідні члени речення, частини ССР, СПР і СБР. Тире ставиться на місці пропущеного члена речення, при зміні подій, наслідку тощо. Двокрапка пояснює, розвиває те, про що повідомлялося у попередній частині речення. Крапки вказують на перерваність, незакінченість речення, можуть ставитися на початку, в середині та в кінці речення.

ВИДІЛЬНІ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ – це парні розділові знаки: два тире, дві коми, дужки, лапки. Два тире виділяють відокремлені прикладки, вставлені конструкції. Дві коми виділяють відокремлені члени речення, вставні конструкції, звертання, підрядні речення у середині головних тощо. Дужки – це знак виключення елементів речення, які граматично з ним не пов’язані. Ними виділяють вставлені конструкції, ремарки у драматичних творах. Лапки вказують на незвичність, чужорідність виділених ними елементів. У лапки беруться цитати, слова, вжиті в незвичному значення, умовні назви, пряма мова.

Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні.

 Синтаксичні  норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні.

Синтаксис - це розділ граматики, що вивчає будову і значення словосполучень та речень, способи зв'язку слів у словосполученні й реченні.

Основні синтаксичні норми - це прямий порядок слів, правильна побудова однорідних членів речення, точність у поєднанні словосполучень зв'язком керування, правильна координація присудка з підметом, нормативне вживання дієприслівникових зворотів, непрямої мови.

Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні - "чітко і містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв'язків. У складносурядних реченнях сполучники, які врегульовують ці зв'язки, єднають (/ (й), та (у значенні і), не тільки...а й), зіставляють, протиставляють (а, але, та (у значенні але), зате, проте, однак), розділяють (або, чи, хоч), у складнопідрядних відтворюють різноманітні змістові відношення: причинові, наслідкові, умовні, допустові, означальні, місця, часу, мети (через те що, оскільки, якщо...то, для того щоб, перш ніж, після того як, коли, який) та ін.

Для логічно послідовного викладу застосовують певні скріпи, які допомагають поєднувати компоненти думки. Цю роль можуть виконувати вставні слова (по-перше, отже, таким чином, як зазначалось та ін.), початкові займенникові зв'язки (цей, такий), синтаксичні конструкції з початковими "канцелярськими прийменниками" (у зв 'язку з, відповідно до, незважаючи на), дієприслівникові звороти (Беручи це до уваги..., Взявши до відома...) тощо. Поєднані у "ланцюжки", тісно пов'язані за смислом і граматично речення творять абзаци. Виділення абзаців, правильна рубрикація, перелік, система пунктуаційних знаків стандартизують текст, роблять його структуру чіткою і зрозумілою.

Типова ознака ділового стилю - використання віддієслівних іменників, напр.: перевірка, здійснення, підвищення, знецінення, призначення, включення, створення, поліпшення.

У ділових документах часто вживають розщеплені присудки. Розщеплення присудка - це заміна однослівного присудка двослівним, напр.: подякувати - висловити подяку. Дієприслівникові (та дієприкметникові) звороти надають діловим документам стислості. Паралельні конструкції - це функціонально близькі між собою, але різні за граматичною структурою конструкції, що можуть взаємозамінюватися як синонімічні. Паралельними конструкціями є особові й безособові речення, активні й пасивні звороти мови, дієприкметниковий зворот і підрядне означальне речення, дієприслівниковий зворот і підрядні обставинні речення та ін. Щодо використання активних і пасивних синтаксичних структур, то поширена така думка: пасивний стан вживають тоді, якщо факт здійснення дії має більше значення, ніж вказівка на особу, то вчинила дію (Оплата гарантується), активний - коли важливою є вказівка на особу і треба конкретизувати думку.

Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

    Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.

Особливості використання іменників

Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре,– чол. р.; фрау, міледі – жін. р. Назви істот з неособовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Живаго, Таракі; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним,напр.: Баку, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО; назви іноземних часописів, напр.: "Таймс".

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (менеджера), конкретних предметів (олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, вольта), місяців і днів, грошових одиниць, машин та їх деталей, населених пунктів та інш. Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей та ін.

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (учителеві), а закінчення -у (-ю) – в назвах неістот (принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м'як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),-ю (м'як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж ігеографічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

 Особливості вживання прикметників.Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.

Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.: інтенсивний – інтенсивніший, а складена форма – шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня,  напр.: найдорожчий, а складена форма найвищого ступеня – внаслідок сполучення слів найбільш, найменш чзі звичайними прикметниками. Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.: неплатіжний; прикметники дієслівного походження, напр.: куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, та ін.

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.